17 Листопада 2026

Борис Пилипенко: чернігівський етнограф, який збирав народні скарби

Схожі матеріали

Іван Рашевський: художник, який рятував музейні колекції Чернігова під час революції

Іван Рашевський — український живописець, скульптор, мистецтвознавець і музейний...

Чернігівські дерев’яні будинки: як виглядала традиційна житлова архітектура Полісся

Традиційні дерев’яні будинки Чернігівщини — важлива частина архітектурної спадщини...

Давньоруська архітектура Чернігова: храми, плінфа та візантійський вплив

Давньоруська архітектура Чернігова — унікальне поєднання візантійських традицій, місцевих...

Поділитися

Борис Пилипенко — український етнограф, художник і мистецтвознавець, який зробив вагомий внесок у дослідження та збереження культурної спадщини Чернігівщини. Він займався музейною справою, вивчав народні ремесла, збирав і досліджував пам’ятки традиційної культури, брав участь у наукових експедиціях. Його діяльність припала на період українського національного відродження 1920–1930-х років, однак життя науковця трагічно обірвалося внаслідок сталінських репресій: він загинув в урочищі Сандармох. У цій статті на ichernihivets.com розповідаємо про життєвий шлях Бориса Пилипенка, його дослідницьку та музейну роботу, мистецьку спадщину й обставини загибелі.

Освіта та початок наукового шляху Бориса Пилипенка: Київський університет і Чернігівська комісія

Борис Пилипенко народився 16 липня 1892 року в Чернігові. Після навчання в місцевій гімназії вступив на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира, який закінчив у 1918 році. Щоб заробити на життя, хлопець працював у банках і статистичному бюро Чернігівського губернського земства. Однак право не стало його головною справою — значно більше його захоплювали мистецтво, історія та українські старожитності.

Перші кроки в науці Пилипенко зробив у Чернігівській вченій архівній комісії. Тут він працював під керівництвом історика Василя Модзалевського й поступово зосередився на дослідженні народного мистецтва. Збирав відомості про традиційні ремесла, замальовував і копіював розписи в українських оселях, орнаменти кераміки, зразки вишивки та килимарства. Також долучився до впорядкування архіву Музею Василя Тарновського.

Паралельно Пилипенко розвивався як художник. З 1912 року він був членом Чернігівського товариства художників, брав участь у виставках і представляв роботи, у яких помітне місце посідали етнографічні мотиви. Поєднання мистецької практики з дослідженням народної культури поступово визначило напрям його подальшої діяльності.

Формування музейних фондів Чернігова у 1920-х роках: Етнографічний та Історичний музеї

Після революційних потрясінь і в роки суспільних змін перед Борисом Пилипенком постало складне завдання — зберегти мистецькі та історичні цінності Чернігівщини. У 1920 році він обійняв посаду інструктора Чернігівського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини. Робота вимагала не лише знань, а й уміння знаходити та впорядковувати колекції, які опинилися під загрозою втрати.

Одним з головних напрямів його діяльності стало створення Чернігівського етнографічного музею. Пилипенко доклав чимало зусиль до формування його зібрання, а в 1922 році очолив заклад. Водночас він долучився до організації Чернігівського музею культів, основу якого склали колишнє єпархіальне «древнехранилище» та пам’ятки, вилучені радянською владою з церков.

У 1923 році Пилипенко об’єднав окремі зібрання в єдину фондову колекцію Чернігівського державного історичного музею. До початку 1926 року він завідував його етнографічним відділом. Крім музейної роботи, керував етнографічною секцією Чернігівського наукового товариства у 1923–1925 роках, викладав історію мистецтва й архітектури в Чернігівському інституті народної освіти та Чернігівському індустріальному технікумі.

Наукові експедиції Бориса Пилипенка: дослідження млинарства, Полісся та дзвону «Голуб»

Наукові інтереси Бориса Пилипенка охоплювали надзвичайно широкий спектр тем: від народної архітектури до промислів. Разом з відомим археологом Юрієм Виноградським він вперше обстежив ландшафтні пам’ятки Наддніпрянщини, фіксуючи на кресленнях та малюнках давньоруські городища, кургани й неолітичні стоянки.

Основні напрями досліджень етнографа:

  • Народне будівництво та промисли: вивчення млинарства, традицій ливарного промислу, водного транспорту на Десні, історії виробництва скла в Україні.
  • Регіональна спадщина: дослідження пам’яток Батурина, Любеча, Сосниці, Чернігова та сіл Городянського повіту (дерев’яне зодчество, шиття, писанки).
  • Мистецтвознавство: вивчення іконографії гетьмана Івана Мазепи, видання альбому «Ксилогравюри Чернігівського державного музею» (1925 р.).

Навесні 1928 року під керівництвом академіка Дмитра Багалія Пилипенко успішно захистив дисертацію на тему «Млинарство на Чернігівщині». Особливою сторінкою його діяльності стала робота у складі Наукової експедиції з дослідження Полісся під керівництвом Олександра Оглоблина у 1929 та 1932 роках. Під час поїздок етнограф описував унікальні пам’ятки, зокрема вивезений зі Свенського монастиря іконостас.

Окремої уваги заслуговує його робота з дослідження дзвона Мазепи (відомого як «Голуб», відлитого у 1699 році у Глухові) на предмет мистецьких та технічних особливостей, хоча за життя цей нарис залишився в чернетках Бориса Пилипенка.

Перший арешт 1933 року та переслідування української інтелігенції в Харкові та Києві

Наприкінці 1920-х років радянська влада посилила переслідування української інтелігенції. Під звинуваченнями в «буржуазному націоналізмі» опинилися науковці, музейні працівники, історики та дослідники української культури. Їхня робота з історичною пам’яттю, традиціями й національною спадщиною дедалі частіше викликала підозру з боку режиму.

У цей період Борис Пилипенко працював у різних культурних установах. У 1926–1927 роках очолював Харківську філію Асоціації художників Червоної України та був пов’язаний з Харківським історично-художнім музеєм. У 1929–1933 роках працював у Всеукраїнському історичному музеї імені Тараса Шевченка в Києві, а згодом — у Всеукраїнському музейному містечку.

У лютому 1933 року Пилипенка заарештували органи НКВС. Йому інкримінували причетність до так званої «Української військової організації» (УВО). Обвинувачення не підкріплювалися доказами, тому в травні 1934 року його звільнили. Та перший арешт не став завершенням переслідувань Бориса Пилипенка. Попереду на нього чекала нова хвиля репресій.

Соловецький табір та розстріл в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року

У квітні 1935 року Бориса Пилипенка заарештували вдруге. Цього разу він опинився серед групи українських діячів культури, яких радянська влада звинуватила у причетності до так званої контрреволюційної організації. Серед заарештованих були поети Микола Зеров, Павло Филипович, Марко Вороний та інші представники інтелігенції. Їм приписували підготовку замаху на керівників УСРР Павла Постишева та Станіслава Косіора.

У лютому 1936 року військовий трибунал Київського військового округу засудив Пилипенка до семи років виправно-трудових таборів. Покарання він відбував на Соловках — у Соловецькому таборі особливого призначення. Навіть за важких табірних обставин етнограф не полишав мистецтва: зокрема, працював над художнім оформленням п’єси Миколи Погодіна для місцевого театру.

Та вирок з семирічним терміном не став останнім. 9 жовтня 1937 року трійка УНКВС Ленінградської області ухвалила щодо Бориса Пилипенка нове рішення — розстріляти за звинуваченням у контрреволюційній діяльності.

Пилипенко потрапив до першого Соловецького етапу, до якого увійшли 1111 в’язнів. Їх вивезли через Кем до станції Ведмежа Гора, а звідти доправили до місця страти. 3 листопада 1937 року Бориса Пилипенка розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії. Він став одним з 265 соловецьких в’язнів, вбитих того дня. Серед них були режисер Лесь Курбас, поет Марко Вороний та багато інших представників української культури.

Спадщина Бориса Пилипенка: колекції, що пережили репресії

Попри трагічну загибель Бориса Пилипенка, зібрані ним матеріали продовжують зберігати пам’ять про його дослідницьку роботу. У музейних фондах залишилися колекції рушників, скатертин, традиційного одягу та інших предметів побуту ХІХ — першої половини ХХ століття. Серед них — речі з сіл Халявин і Брусилів на Чернігівщині, а також предмети, пов’язані з родиною Скоропадських.

Ці зібрання мають особливу цінність для вивчення народного мистецтва й побуту українців. За кожним предметом стоїть кропітка робота музейника: пошук, фіксація, опис і збереження речей, які могли зникнути без належної уваги.

Борис Пилипенко присвятив своє життя дослідженню української культури та збереженню її матеріальних свідчень. Його музейна й наукова діяльність стала частиною історії українського етнографічного музеєзнавства. Пам’ять про нього важлива не лише через трагічну долю в роки сталінського терору, а й завдяки культурній спадщині, яку він допоміг зберегти для наступних поколінь.

...