Давньоруська архітектура Чернігова — унікальне поєднання візантійських традицій, місцевих будівельних технік та впливів європейських зодчих, яке сформувало неповторний вигляд княжого міста. Саме тут давні майстри зводили величні кам’яні храми, експериментували з плінфою та складними способами мурування, залишаючи на цеглі загадкові знаки й символи. У цій статті на ichernihivets.com розповідаємо, як розвивалася архітектура Чернігова після прийняття християнства, які візантійські та європейські традиції вплинули на місцеве будівництво, у чому особливість давньої плінфи та технік кладки, а також чому Спасо-Преображенський собор став одним з найвизначніших пам’яток архітектури княжої доби.
Спасо-Преображенський собор у Чернігові: історія та архітектурні особливості
У часи правління династії Рюриковичів монументальне будівництво храмів було не лише духовним цілям, але й потужним засобом демонстрації влади князів. Правителі ще за життя готували для себе місця для поховання.
Знаковою подією для Чернігова стало закладення Спасо-Преображенського собору. Цей процес розпочав князь Мстислав Володимирович, син Володимира Великого, орієнтовно у 1036 році. На той час на теренах усієї Східної Європи ця масштабна споруда не мала аналогів.
«Точної дати завершення, ні дати точного заснування ми не знаємо. Маємо тільки ймовірні роки. На 1078 рік, за повідомленням літопису, споруда була вже цілісна, а будівництво завершено», — зазначає археологиня, кандидат історичних наук Олена Черненко.
Для зведення цього шедевра використовували класичну візантійську традицію — будівництво з плоскої плінфи та каменю, які скріплювалися вапняково-цем’янковим розчином. За словами Олени Черненко, під час зведення собору застосовували одразу дві різні технології будівництва: перша була характерна для фундаментів та нижньої частини собору (яка нині схована під землею приблизно на метр, хоча за часів Мстислава це був рівень поверхні), а друга — для стін і верхівки храму.
Будівельні матеріали Київської Русі: що таке плінфа та цем’янковий розчин
Коли сьогодні ми дивимося на давні храми Чернігова, складно уявити, скільки технічних знань стояло за їхнім будівництвом. Серед головних матеріалів княжої доби була плінфа — тонка цегла майже квадратної форми. Сам термін походить від грецького plinthos, тобто «плита». Її виготовляли вручну у спеціальних дерев’яних прямокутних формах, після чого використовували разом із каменем під час зведення храмових стін.
Технологія не виникла на Русі ізольовано. Давньоруські будівничі перейняли у візантійських майстрів способи роботи з каменем і цеглою, а разом із ними — архітектурні принципи храмового будівництва. Одним з найпоширеніших став хрестово-купольний храм. Залежно від розміру та призначення він міг мати три або п’ять нефів, східні апсиди, західний притвор і хори.
Стіни зводили особливою змішаною кладкою: шари каменю чергувалися з цегляними рядами. Такий спосіб не лише забезпечував міцність споруди, а й формував характерний вигляд давньоруської архітектури.
Добре простежити особливості цієї технології можна на прикладі чернігівських соборів. У Спасо-Преображенському соборі використовували плінфу завтовшки приблизно 2,5–3,5 см, шириною 22–28 см і довжиною 34–38 см. Для кладки застосовували рожевий розчин із додаванням цем’янки — подрібненої цегли. Стіни виконані у техніці зі схованим рядом, відомій як opus mixtum. Значну роль відігравало й місцеве дике каміння, зокрема пісковик.
Особливо вражають фундаменти собору: їхня глибина перевищує два метри, а основним матеріалом для них стало каміння, скріплене розчином. Це свідчить про те, наскільки серйозно давні будівничі розраховували навантаження та стійкість майбутньої споруди.
Інші параметри мав матеріал, використаний під час будівництва Борисоглібського собору. Тут плінфа була товстішою — близько 4–4,5 см, її ширина становила 18–26 см, а довжина — 27–36 см.
Для кладки застосовували вапняно-цем’янковий розчин.
Цікава деталь пов’язує давні будівельні технології з матеріалом самих храмів. Розчин, який використовували, зокрема, під час спорудження Кирилівської церкви, яку чернігівські князі будували наприкінці XII — у XIII столітті, містив крихту тієї самої плінфи. Фактично будівельники використовували подрібнену цеглу як частину будівельного розчину.
Сама плінфа в цей період виготовлялася із залізистого слюдистого суглинку. Отже, давньоруський храм був результатом не одного матеріалу, а цілої продуманої системи: місцевої сировини, цегли, каменю та спеціального розчину, технології кладки й архітектурних знань, запозичених у Візантії.
Клейма на давньоруській плінфі: таємниці знаків чернігівських майстрів
Епоха княжіння Володимира Мономаха (1076–1094 рр.) стала часом справжнього розквіту чернігівського зодчества. Саме в цей період візантійські майстри збудували на території міської фортеці-дитинця храм-усипальню.
Ця будівля залишила історикам цікаву загадку: на її плінфі вперше в Давній Русі з’явилися опуклі знаки, розміщені на торцях. Вчені досі сперечаються про їхнє точне призначення. Існують такі гіпотези:
- Це був особистий символ (так звана «тамга» або «герб») майстра-будівельника чи замовника.
- Це технологічна, рахункова позначка.
- Знаки мали певне магічне або сакральне значення.
Знахідки таких знаків продовжуються. Наприклад, у 1984 році під час пошуків фундаментів давньоруського храму поблизу Катерининської церкви археологи знайшли плінфу першої половини ХІІІ століття. На 42 фрагментах цієї цегли були виявлені клейма на торцях, а також помітки у вигляді різних літер і знаків на постелі цегли. Тодішня цегельна промисловість випускала як звичайну плоску цеглу, так і жолобчату (яку називали «литовською»).
Романський стиль в архітектурі Чернігова: Борисоглібський собор та італійський вплив
Згодом Чернігів почав формувати власну унікальну будівельну школу. За словами дослідників, до її створення були причетні майстри з Північної Італії, яких запросили на Русь за сприяння сестри князя Володимира Мономаха — Євпраксії-Адельгейди.
У ХІІ столітті чернігівська школа вже вирізнялася високим рівнем майстерності. Головними ознаками європейських традицій стали поєднання візантійського та романського стилів. Романський вплив, зокрема, виявився у появі двох веж на західному фасаді.
Представники нової школи збудували у Чернігові низку видатних пам’яток, серед яких: Княжі тереми, Борисоглібський собор, Успенський собор (Єлецького монастиря), Іллінська церква, Благовіщенська церква.
Техніки мурування храмів: від opus mixtum до рівношарової кладки
Якщо ранні київські храми (наприклад, Успенський собор Печерського монастиря) та чернігівський Спасо-Преображенський собор будувалися у візантійській техніці зі «схованим рядом» (opus mixtum), то нова чернігівська школа перейшла до рівношарової техніки мурування (opus isodomum).
Ці будівлі (як-от Борисоглібський та Успенський собори) є яскравими прикладами закомарного типу храму. Вони мали принципово нові риси для тогочасної Русі:
- Романські конструктивні елементи: хрестові склепіння, півколони на лопатках, аркатурні пояси.
- Багатий декор фасадів: фігурна лекальна цегла різноманітних форм, орнаментальні вставки.
- Особливе тинькування: стіни тинькували з розграфленням, що імітувало квадри великого каменю.
- Орнаменти: меандрові фризи на північному та південному фасадах, а також сітчасті орнаментальні пояси на півколах апсид.
- У Борисоглібському соборі та Благовіщенській церкві до цегляного мурування додали вишукане декоративне білокам’яне різьблення.
З другої чверті ХІІ століття саме такі закомарні храми, створені за чернігівським зразком, почали масово зводити на значних територіях південно-західної Русі.
Архітектура Чернігова XVII–XVIII століть: Троїцький собор та керамічний декор
Традиції грандіозного будівництва у Чернігові не зникли й в пізніші століття. У другій половині XVII – на початку XVIII століть місто зіштовхнулося з проблемою нестачі місцевих зодчих, адже централізованої організації будівництва на Лівобережній Україні не існувало.
Тому до міста запрошували найкращих фахівців зі Східної та Центральної Європи. Серед них були майстри з московського «Приказа каменных дел» та видатний представник краківсько-віленської школи Й. Б. Зауер.
Технології проєктування того часу відрізнялися від сучасних: повноцінних креслень не існувало. Замість них архітектори створювали дерев’яні моделі майбутніх споруд та умовні креслення головного фасаду. Прикладом останнього є «Абрис» чернігівського Троїцького собору, який представив Й. Б. Зауер.
Декор чернігівських храмів цієї епохи був надзвичайно розкішним і мав свої фірмові особливості:
- елементи архітектурного ордера використовувалися як декоративна система;
- оформлення вікон та дверей відрізнялося особливою ошатністю;
- фронтонам і баням надавали пружної, активної форми;
- візитівкою Чернігова стало використання архітектурної кераміки: великих рельєфів із зображенням Богоматері з дитиною, Спасу Нерукотворного, а також глазурованих керамічних вставок (вкритих поливою).
Архітектура княжого Чернігова — це не просто стародавні стіни. Це закам’яніла історія європейської інтеграції, де візантійські традиції виробництва плінфи та замішування розчину гармонійно переплелися з північноіталійським романським стилем. Створена в XI–XII століттях самобутня чернігівська будівельна школа залишила по собі величні пам’ятки, такі як Спасо-Преображенський та Борисоглібський собори, які й сьогодні вражають своєю монументальністю та досконалістю цегляного декору.