Одну з попередніх статей ми присвятили Льву Ревуцькому – видатному українському композитору. Не менш відомим був його брат, Дмитро Миколайович Ревуцький. В історії культури, повідомляє сайт ichernihivets, він залишився видатним теоретиком мистецтва і музикознавцем, фольклористом і перекладачем. Сучасники сприймали братів, як єдине ціле. Так і казали: «Ревуцькі» або «Брати Ревуцькі».
Дитинство
Дмитро Миколайович Ревуцький з’явився на світ 5 квітня 1881 року в Іржавці, що біля Ічні і відомої Качанівки, про яку ми неодноразово згадували в наших минулих статтях. Дмитро був у своїй сім’ї первістком.
Батько і мати Дмитра Ревуцького були зі знаних родів. Рід батька, Миколи Гавриловича Ревуцького, був заснований козаком Петром Ревухою з кошу Конашевича-Сагайдачного. Близько 5 поколінь чоловіків роду відправляли службу божу в Іржавці. Тут, в Свято-троїцькому соборі з 1716 року люди молилися Іржавецькій чудотворній іконі Богоматері. Всі священики з роду Ревух відмовлялися підкорятися наказам вищого керівництва в частині прокляття українського гетьмана, Івана Мазепи. На ті часи це була дивовижна сміливість, доступна не кожному.
Мати, Олена Дмитрівна була нащадком кількох шляхетних родів, зокрема роду Стороженків. Один з предків, Іван Андрійович, був жонатий на Марії, яка приходилася дочкою Богдану Хмельницькому. Андрій Якович Стороженко, який жив з 1790 по 1857 рік, прославився на війні з Наполеоном, відомий як історик і колекціонер. За деякими даними, Андрій Якович написав «Історію полуденної Росії». Втім рукописний варіант цього твору не зберігся. Олекса Петрович Стороженко був письменником і народознавцем.
Ще один з предків, Микола Ілліч Стороженко, працював професором одного з московських вишів, організовував зустрічі любителів творчості Шекспіра, був автором кількох праць з історії нашої держави та про Тараса Шевченка.
Два брати, Левко і Дмитро зростали в сім’ї без особливих розкошів. Проте батьки забезпечили їх всім необхідним для занять музичним мистецтвом та науками. Батьки мали унікальну колекцію музичних інструментів, зокрема кобз. Була у них і скрипка, на якій Микола Гаврилович полюбляв виконувати народні пісні та інші популярні твори.
Батьки дали Дмитру початкову освіту. В 1890 році він продовжив освоювати ази наук в Прилуцькій гімназії. В цьому навчальному закладі він вчився протягом року, а потім почав навчатися в Чернігівській гімназії. 7-8 класи він закінчував у Прилуках. Там же в першому класі навчався його молодший брат Лев.
В Прилуцькій гімназії працював педагог словесності Георгій Чудаков. Він керував драматичним гуртком, який відвідував Дмитро. Саме завдяки гуртку юнак полюбив театр і літературу.
Як Дмитро Ревуцький здобував вищу освіту
В 1900 році Дмитро Ревуцький вступив до Київського університету імені Святого Володимира на історико-філологічний факультет. Невдовзі в цьому навчальному закладі стався студентський бунт – для тих часів це було доволі звичне явище. Царський режим вирішив поквитатися зі студентами: 183 бунтарі відправили в солдати. Це покарання було дуже жорстоким – за царськими законами «в солдати» забирали на 25 років. Враховуючи середню тривалість життя, це було майже довічне.
Навчання в університеті було відновлене через рік. Паралельно з відвідуванням лекцій і практичних занять Дмитро Ревуцький співав у хорі Лисенка. Хормейстером був Яків Яциневич.
Участь в хорі і громадська діяльність коштували Дмитру дорого. Коли Дмитро отримував в 1906 році диплом, йому все пригадали – його любов до України, співи в хорі Лисенка. Тож Дмитро Ревуцький отримав занижену оцінку за свою дипломну працю «Оссіянізм у Росії». Рішення було явно несправедливим, бо зібрані Ревуцьким матеріали пізніше студіювали в багатьох закладах вищої освіти. На захист Дмитра висловився лише один з професорів. Він сказав: «Ви явно неправі. Пройде декілька років, і Ревуцький прославить нас всіх».
Погляди Дмитра Ревуцького завадили його нормальному працевлаштуванню. Дмитру відмовили в працевлаштуванні і в Києві, і в Іржавці. Тому йому не залишилося нічого іншого, окрім як прийняти запрошення директора приватної школи Domshule. Ця школа розташовувалася в Ревелі (Таллін).
Та вже 1909 року Дмитро повернувся викладати до Києва. Запрошення йому надіслав Володимир Науменко, директор гімназії на вулиці Великій Підвальній (нині Ярославів вал).
Через рік після цього Дмитро викладав в 7-й гімназії. Десятьма роками раніше тут навчався його брат Левко, якому ми присвятили одну з попередніх статей. Працюючи в цій гімназії, Ревуцький дав путівку в життя багатьом визначним людям: поету Максиму Тадейовичу Рильському, літературознавцю Михайлу Павловичу Алексєєву і зоологу Сергію Михайловичу Крашенінникову. Останній вчений згодом емігрував до США і збагачував науку цієї країни.
Участь Дмитра Ревуцького у творенні молодої української держави
Як ви знаєте, після розпаду Російської імперії почався короткий, але надзвичайно яскравий і плідний період розбудови нової молодої держави – Української народної республіки. До цього процесу долучилися такі видатні діячі, як Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Микола Леонтович, Михайло Старицький і, звичайно, обидва брати Ревуцькі.
Творчість Дмитра Ревуцького розвивалася в 5 різних напрямках:
- педагогічна робота;
- робота «народним» лектором;
- переклад всесвітньо відомих музичних творів;
- дослідження фольклору і етнографії;
- музикознавчі дослідження.
В 1918 році Дмитро Ревуцький почав працювати професором в Музично-драматичному інституті. Його викладацька діяльність в цьому навчальному закладі мала два напрямки: орфоепія (дикція та декламація) і спецкурс «Історія пісні». Останній став «ноу-хау» Дмитра Ревуцького, а тому не мав аналогів у викладацькій практиці інших країн. З практичною реалізацією цього спецкурсу допомагали піаніст Кость Регаме і професор Микола Філімонов.
Дмитро Ревуцький – відомий просвітник
Крім власне викладацької справи, Дмитро Ревуцький був ще й просвітником, виступав з музичними рідопередачами, лекціями-концертами, читав лекції-демонстрації в Київському університеті і в різноманітних технікумах.
Дмитро Ревуцький широко відомий і як популяризатор пісні. Саме з його «легкої руки» стали популярними такі твори, як «Як засядем, браття, коло чари», «Про Купер’яна», російська пісня «Коробейники» і романс «Я встретил вас».
Робота перекладачем
Дмитро Ревуцький старався зробити високе оперне мистецтво доступним для широкого загалу – простих трудівників. Для цього твори видатних класиків потрібно було українізувати.
Реалізовувати цю задачу Дмитру Ревуцькому допомагали видатні поети-неокласики: у Харкові – Олекса Варавва і Микола Вороний, у Києві – Максим Рильський і Людмила Старицька-Черняхівська.
У творчому доробку Дмитра Ревуцького такі переклади: «Алеко» Сергія Рахманінова, «Руслан і Людмила» Михайла Глінки, «Продана наречена» Берджиха Сметани, «Паяци» Руджеро Леонкавалло, «Фауст» Шарля Гуно.
Дослідження у галузі фольклору
Дмитро Ревуцький відомий також як дослідник фольклору і етнографії. У 1919 році вийшла його збірка «Українські думи та пісні історичні». В цій книжці був в інтуїтивно-зрозумілій формі викладений матеріал з фольклору і наведені історичні довідки автора.
Роботу Дмитра Ревуцького дуже позитивно оцінив Філарет Колеса, спеціаліст з фольклору з Галичини.
У квітні 1939 року Дмитро Миколайович організував всеукраїнську нараду кобзарів. На цьому заході він не тільки виступив з доповіддю, а й особисто виконував українські пісні і думи.
Реалізовувалася давня мрія Дмитра Ревуцького, Климента Квітки і Філарета Колеси про збирання і розповсюдження фольклорних скарбів нашого народу.
Музикознавчі дослідження і лисенкознавство
Дмитра Ревуцького можна назвати одним з найвідоміших лисенкознавців. В кінці 20-х років минулого століття Музей діячів науки та мистецтва України ініціював друк творчості Миколи Лисенка. Редакторами майбутнього видання стали Ревуцькі. Левко Миколайович отримав роль музичного редактора, а Дмитро Миколайович – упорядника томів і автора статей. Скільки всього планувалося томів, не відомо. В друк вийшли лише два томи – том IV «Народні пісні для хору» (1931) і том II «Музика М. Лисенка до «Кобзаря» Т. Шевченка» (1932).
Смерть митця
Українофільська робота Дмитра Ревуцького не могла не «впасти в око» більшовикам. Невідомо чому, але Дмитра Миколайовича було вирішено не репресувати, а «прибрати по тихому». 29 грудня 1941 року Дмитра і його дружину вбив у їх квартирі агент НКВС.
Свій останній прихисток подружжя знайшло на Байковому кладовищі в Києві. Чоловіка і дружину поховали на ньому 1 січня 1942 року.
